fbpx

МАРИНА СМІЛЯНЕЦЬ: П’ЄСИ — ЦЕ НАКОПИЧЕННЯ ОСОБИСТИХ ПЕРЕЖИВАНЬ, ПРОЖИТИХ У ВИГАДАНИХ ІСТОРІЯХ

Марина Смілянець: П’єси — це накопичення особистих переживань, прожитих у вигаданих історіях

 

 

Марина Смілянець — молода драматургиня, двічі лауреат літературного конкурсу «Коронація слова».
 
 
В її арсеналі — близько 10 п’єс для дітей та дорослих, більшість з яких поставлені на сценах столичних театрів — PostPlay, ЦМ «Новий український театр» (НУТ), «Сонечко», «Золоті ворота», «Актор», а також Запорізького музично-драматичного театру імені Володимира Магара.
 
 
Нині вона є заступницею директора НУТу (віднедавна — Театр на Михайлівській). В інтерв’ю для газети «Україна молода» Марина Смілянець розповідає, наскільки затребувані нині сучасні п’єси та професія драматурга.

Пошук своєї справи

— Марино, якщо не помиляюся, ви хотіли стати акторкою?
 
— Десь у 10 років я зацікавилася кіномистецтвом, театром і попросила старшого брата знайти мені курси з акторської майстерності. Спершу займалася у студії при Київському театрі драми і комедії, а потім — у Київській школі мистецтв №3. Пригадую, вже тоді була якась внутрішня впевненість, що саме це мені потрібно.
 
— Може, якесь сильне враження було у дитинстві, що підштовхнуло до такого захоплення?
 
— Ще зі шкільних років мене цікавили стрічки Мартіна Скорсезе, Вуді Аллена, Федеріко Фелліні… А першою побаченою виставою стала «Корсиканка» в Театрі драми і комедії. Далі я передивилася майже весь репертуар «лівобережців». Переконана, що завдяки цьому театру я отримала «загартування» якісним театром.
 
Вступати вирішила одразу після 9-го класу, і вибір зупинила на коледжі «Театру і кіно». Це були одні з найкращих років моєї юності, адже пощастило потрапити на акторський курс до Віталія Анатолійовича Кіно. Він прищепив мені професійне ставлення до роботи і помітив здібності до написання текстів.
 
— Як саме педагог це помітив?
 
— Це сталося на четвертому курсі. Завдання було поставити уривок із сучасної п’єси. Я чесно почала шукати, але жоден текст не зачепив. Вирішила самостійно написати уривок, а прізвище автора вигадати. Віталія Анатолійовича текст зацікавив, і він попросив скинути йому на мейл усю п’єсу. Довелося зізнаватися, на що викладач сказав, що мені варто продовжувати писати.
 
— Послухалися поради?
 
— Спочатку я ще чинила опір, тому в Університет імені Івана Карпенка-Карого прийшла вступати на кінорежисера. Але доля розпорядилася інакше… Виявилося, що в цей день консультацій із режисури не було, але я побачила відчинені двері у кабінет для драматургів. За столом сидів Сергій Миколайович Марченко, який згодом став керівником мого курсу. Прочитавши сценарій, він запевнив у тому, що в мене є шанс вступити. Конкурс на режисуру був величезний, тому вирішила не йти. Думка, що на драматургії можна навчатися заочно і ще десь працювати, мене тішила. Тож паралельно з університетом я викладала акторську майстерність у дитячій школі мистецтв, з якої сама починала.
 
— Які важливі професійні та особисті навички у вас розвинули викладачі?
 
— Сергій Марченко говорив, що теорію драматургії можна знайти в підручниках, а все решта — треба прислухатися і брати з життя: слідкувати за людьми, слухати діалоги, фіксувати їх. І писати в першу чергу про те, що тебе особисто хвилює, розкривати власне ставлення до світу. «Життя — найкращий драматург» — найголовніші слова, які запам’ятала на його лекціях.
 
Що стосується Віталія Кіно, то він продовжує мене навчати і нині. Вже 12 років триває наше творче спілкування. Це і спільні проєкти, і робота у театрі, і відвідування разом вистав тощо. У нас спільні погляди на життя. Він добре відчуває і розуміє мої п’єси, завжди підказує, що можна доробити.

Перші п’єси та постановки

— Розкажіть про першу постановку вашої п’єси.
 
— Восени 2015 року я брала участь у фестивалі «Тиждень актуальної п’єси» з п’єсою «16+». Це історія про старшокласників: про перше кохання і розчарування, про дружбу і плани на майбутнє. Тобто про все, що хвилювало мене у підлітковому віці. Читка була зроблена Євгенією Відіщевою як майже готова вистава. Тож через пів року режисерка випустила прем’єру на сцені PostPlay театру. Це був вдалий дебют майже всієї молодої команди.
 
А до фестивалю, влітку 2015-го, я отримала свою першу премію на літературному конкурсі «Коронація слова» за п’єсу «Країна серйозних». За неї одразу взявся Віталій Кіно. Це була моя перша п’єса для дітей, яку поставили у театрі «Сонечко». На сьогодні у цьому театрі вже йде чотири вистави за моїми п’єсами, і після карантину з’явиться п’ята. Все, що пишу для дітей, одразу віддаю туди! Аби зрозуміти, чому саме, треба з дитиною хоч раз прийти до «Сонечка» на виставу. Мені здається, його підхід та домашня атмосфера сприяють найбільш вдалому діалогу театру з юним глядачем.
 
— Як далі розвивалися події?
 
— Поліна Кіно, яка закінчувала режисуру театру в КНУТКіТ, як дипломну виставу поставила мою п’єсу «Б’ютіфул лайф». Так у Театрі на Михайлівській з’явилася вистава «Кефір, зефір і кашемір». Це мелодрама про чоловіка та жінку, які колись були закохані одне в одного, але не змогли бути разом. І от вони знову зустрічаються, та вже у будинку для людей похилого віку. Нарешті у них є можливість знайти відповіді на запитання, які хвилювали все життя. Певною мірою ця історія про страх перед змінами, а також про те, що відповідальність інколи важливіша за почуття закоханості. У театрі на Михайлівській ця вистава є хітом, адже глядачі вже за місяць розкуповують квитки.
 
У 2017 році на «Тижні актуальної п’єси» була читка моєї п’єси «Як перетворитися на собаку», після прочитання якої її захотіла поставити Лариса Семирозуменко. Ця ж п’єса, але трохи допрацьована та змінена, під назвою «Собача будка» отримала першу премію на «Коронації слова». Прем’єру вистави Лариси Семирозуменко під назвою «Методи виховання малих засранців» зіграли літом 2018 року в Театрі на Михайлівській.
 
— Що надихнуло вас на її написання?
 
— Швидше, це був біль, який треба було якось пережити. Адже однією з головних у цій п’єсі є тема смерті: що близька людина померла, а ти стільки не встиг сказати, зробити для неї. Ці питання постійно крутяться в голові героїв — трьох братів — після раптової смерті їхнього батька. Коли я писала цей твір, втратила дідуся, тому ця історія стала для мене особливо болючою. Таким чином, у кожному монолозі — мій особистий щем. Ще багато у п’єсі роздумів на тему сімейних стосунків.
 
Загалом, мої твори — це накопичення особистих переживань, прожитих у вигаданих історіях. Я створюю героїв, які допомагають мені подивитися на ситуацію з різних боків та знайти відповідь на запитання, що хвилюють. І я вірю, що, розважаючи, можна говорити на важливі теми. Однак важливим є почуттям гумору самого автора, щоб жарти були не пласкими, а мали певну інтелектуальну основу, відповідні межі і такт. Я б хотіла, щоб мої п’єси викликали у публіки сміх не через те, що її «лоскочуть», а через те, що глядачі впізнають себе чи знайому їм ситуацію зі сторони.

«Золоті ворота» і «Актор»

— Як склалася співпраця з театром «Золоті ворота»?
 
— Спершу я познайомилася з драматургом Павлом Ар’є. Нас обох запросила до важливого соціального проєкту Class Act Наталка Ворожбит, яку поважаю за громадянську позицію, професіоналізм і талант. Ми з Павлом були на проєкті кураторами-драматургами, котрі допомагали дітям-учасникам зі сходу та заходу України писати п’єси. Під час Class Act стали друзями, почали тісно спілкуватися, і коли він зі Стасом Жирковим почав працювати над виставою «Отелло/Україна/Facebook», запропонував долучитися.
У виставі немає звичної для глядача сюжетної лінії — це, скоріше, колаж із монологів і діалогів. І авторами цієї вистави можуть вважати себе всі причетні: якісь уривки вигадав режисер, щось привнесли актори, дещо написали я і Павло. А ще багато документалістики… Порушуються серйозні актуальні теми, але при цьому глядач майже всю виставу нестримно сміється. Цією виставою театр ніби влаштовує глядачеві контрастний душ.
 
— А як доля занесла вас до театру «Актор»?
 
— Наскільки знаю, Стас Жирков порадив мене керівнику «Актора», за що я йому вдячна. Адже нечасто шукають драматургів в інтернеті, а от поради колег дають більше гарантій, що тобі запропонують співпрацю. Слава Жила спершу запросив на перегляд вистави «Сім розгніваних джентльменів», поставлену за п’єсою «Тестостерон», а потім запропонував написати їй жіночу «відповідь». Ідея мені сподобалась. Під час написання п’єси я вивчала, як на жінок впливають гормони та як були сформовані інстинкти, ну і, звичайно, порівнювала все це з власним досвідом. Відкрила для себе багато цікавих речей, які, як на мене, має знати кожен, аби розуміти природу своїх вчинків. Так з’явилася моя нова п’єса «Естроген».
 
— Хто взявся за постановку «Естрогену»?
 
— Заслужений діяч мистецтв України В’ячеслав Жила. Наша співпраця з ним добре склалася. Він пропонував у п’єсі щось дописати і змінити, дещо — прибрати. Допоміг розібратися з жанром комедії характерів, з яким я зіткнулася вперше. Вистава була вже готова, але за день до прем’єри запровадили карантин. Отже, як тільки театрам дозволять знову працювати, чекаємо на прем’єру.
 
— А вистава «Дон Жуан. Коктейль», прем’єра якої відбулася на початку весни, також комедія?
 
— Так, але «Дон Жуан…» все ж таки не повністю мій текст. Я почала вже писати «Естроген», а Слава Жила звернувся ще з однією пропозицією: створити мікс із творів про Дон Жуана. Тож ми взяли уривки з творів Дона Нігро, Мольєра, Пушкіна і Лесі Українки. У процесі постановки режисер Максим Голенко багато чого сам змінив і перекроїв у тексті. Також додалося чимало акторської імпровізації. Тому ця вистава стала таким собі експериментом і цікавим досвідом для всіх її творців.

Кроки вперед

— Чи є театри, які нині працюють із вашими текстами?
 
— Коломийський театр імені Івана Озаркевича взяв до роботи «Собачу будку». В’ячеслав Жила планує ставити «Естроген» ще й у Тернополі. А «Український театр Фінляндії» під керівництвом Ігоря Фрея ставить п’єсу «Б’ютіфул лайф» у Гельсінкі.
 
У Театрі на Михайлівській Віталій Кіно розпочав постановку п’єси «Люди Forbes». Зараз ми на репетиціях допрацьовуємо текст, і мені це подобається. Драматургу інколи важливо почути, як звучить текст не лише в його голові, а й зі сцени та до прем’єри. Але не всі режисери, на жаль, бажають співпрацювати з автором: самі переробляють текст, як їм зручно. Тож драматурги деколи на прем’єрах хапаються за голову від побаченого. Адже розуміють, що могли допомогти, але ніхто не покликав. Хочеться, щоб режисери більше довіряли авторам і залучали їх до процесу постановки.
 
— Який головний меседж п’єси «Люди Forbes»?
 
— Хоч я подаю цю історію як авантюрну комедію, меседж вона має важливий і актуальний… Це такий собі «стьоб» над фінансовими пірамідами, у які часто потрапляють навіть цілком адекватні люди. Останні роки стали популярними різні семінари на тему особистісного росту та «як стати мільйонером за тиждень». Що цікаво — їх часто проводять люди, які нічого не досягли і не знають, як по-іншому, окрім цих занять, заробляти гроші. Отже, герої моєї п’єси — учасники одного з таких семінарів, які трохи заплуталися у житті і не знають, що їм насправді потрібно. Це твір про пошуки свого істинного «я»  є певним застереженням щодо різних афер.
 
— Чи затребувана нині професія театрального драматурга?
 
— Мені здається, доцільно, коли у театрі є свій драматург. Театр має ставити різні тексти — і сучасні, і класику, але при ньому має бути автор, котрий допоможе їх грамотно підкоригувати. А щоб створювати спільно п’єсу на тему, яка, як кажуть, «болить» тут і зараз, у драматурга і режисера мають збігатися життєві цінності та світогляд.
 
— Про що мрієте?
 
— Стати професіоналом своєї справи і пишатися усім, що створюю. В ідеалі, заробляти гідні гроші улюбленим ділом, не відволікаючись на підробітки. А ще хочу писати якісні сценарії для українського кіно та серіалів на кшталт тих, що знімає компанія Netflix. Мрію про світове визнання саме як український автор. І це для мене важливо! 

 

 
Вікторія КОТЕНОК

Leave a Reply