fbpx

Пандемічні “Канікули у великому місті”: Як Театр на Михайлівській повертає свого глядача

Пандемічні “Канікули у великому місті”: Як Театр на Михайлівській повертає свого глядача

Пандемічні “Канікули у великому місті”: Як Театр на Михайлівській повертає свого глядача

 

 

Вже багато років театр проводить «літній сезон» – відкривається в середині червня і працює до початку серпня

Театральний карантин скінчився – й глядачі нарешті можуть увійти до залів, давно засмучених від власної порожнечі.

Наскільки широко відчинилися театральні двері, та чим довелося пожертвувати незалежним театрам, щоб таки прискорити довгоочікувану зустріч зі своєю аудиторією, я розпитала у директора-художнього керівника Театру на Михайлівській Віталія Кіно.

 

У НАС В ЗАЛІ ЛЮДЕЙ МЕНШЕ, АНІЖ ПАСАЖИРІВ У НЕВЕЛИКІЙ МАРШРУТЦІ!

 

У зомлілому від липневої спеки центрі столиці, неподалік від скверу Героїв Небесної сотні, в зеленій гущавині тінистих дерев-старожилів вулиці Михайлівської затишно розташувалося одне надзвичайне місце – Київський Центр мистецтв «Новий український театр». Він охоплює всі вікові категорії глядачів, бо об’єднує в собі й театр для наймолодших – «Сонечко», і, власне, театр для дорослих, один із перших незалежних (недержавних) театрів України, який згодом самі ж глядачі охрестили Театром на Михайлівській.

– Вечірній театр у нас не мав окремої назви, люди йшли і не завжди розуміли, куди ж вони йдуть? Це новий театр? Ні, не новий, старий! – розповідає засновник, директор-художній керівник театру Віталій Кіно. – І минулого року ми здійснили ось такий ребрендинг. Глядачі нас самі назвали «театр на Михайлівській», то й сам Бог звелів нам так назватися. Вранці ми – театр «Сонечко», увечері – «Театр на Михайлівській».

Крім того, у нас ще працюють акторська майстерня і дитяча театральна студія «Мої Сонечка».

Театр одним із перших поновив після карантину показ вистав у приміщенні. Я на власні очі переконалася, що всі глядачі сидять у масках. Актори, слава Богу – грають без них, але дистанцію тримають.

Запитую у пана Віталія: «Чи складно дотриматися всіх санітарних вимог і чи багато чим довелося пожертвувати? Кількість глядачів, принаймні, суттєво зменшити довелося?».

«Мене взагалі дивує, – відказує він, – що ми не почали працювати місяцем раніше, тому що наш театр – зовсім маленький, майже камерний. На виставах – максимум 50 глядачів, і це лише на деяких. Але сьогодні ми скоротили кількість місць до 20-ти для того, щоб відповідати санітарним вимогам (це одна людина на 5 м² плюс дистанція між тими, хто у залі).

Виходить, що в нас у залі людей менше, аніж пасажирів у будь-якій невеличкій маршрутці! Чому театр вважається таким небезпечним місцем, мені дивно.

Післякарантинний репертуар ми склали з дотриманням всіх вимог і відібрали вистави, в яких мало акторів – від 2-х до 5-ти одночасно на сцені.

Перед і після кожної вистави проводиться дезінфекція глядацької зали і всієї території, де бувають глядачі. Ми закупили найдорожчі антисептики і на кожні 5 метрів стоїть флакон з антисептичним засобом, щоб люди могли самі за потреби ним скористатися, пропонуємо одноразові серветки». 

 

Адміністрація театру просить глядачів приходити на вистави здоровими і, щоб переконатися, кожному на вході вимірює температуру. Навіть закупили одноразові маски в індивідуальній упаковці, і якщо раптом людина забула принести з собою, їй подарують ще й маску на згадку про театр!

Також у приміщенні встановили додаткову вентиляцію, яка весь час подає свіже повітря з вулиці.

«Якщо раніше ми вмикали її лише на час проведення вистав, то зараз вона працює цілодобово. Це, звісно, затрати, але ми робимо це свідомо, щоб у нас весь час була зміна повітря.

Після кожного відвідувача обробляються ручки туалету, крани. Добре, що у нас не багато глядачів і нам це легше зробити, аніж у великому театрі, де кількість місць більша», – пояснює Кіно.

 

Мені стало цікаво, якщо в театрі настільки невелика кількість глядачів, то чи можливо всіх їх знати особисто?

Говорю: «Це, звісно, жарт, але, пане Віталію, мені здається, що ви точно впізнаєте в обличчя основне ядро прихильників театру».

Він посміхається і відказує: «Найпершими нас прийшли підтримати саме глядачі, які вже бували у нас, які нам довіряють. І от коли ми грали першу виставу після виходу з карантину, то велика кількість тих, хто прийшов, – це були знайомі обличчя!

Ми не знаємо всіх на імена, але в обличчя впізнаємо, вони постійно бувають у нас, передивилися весь репертуар і навіть вже бачили ці вистави, але сказали, що пришли нас підтримати. Це було дуже зворушливо і приємно».

 

МИ НЕЗАЛЕЖНИЙ ТЕАТР І НЕ МАЄМО ФІНАНСУВАННЯ, ТОМУ ДЛЯ НАС КОЖНА ПРЕМ’ЄРА – ЦЕ ВЕЛИКИЙ КРОК

Зараз у репертуарі Театру на Михайлівській 43 вистави, з них половина – це дитячий репертуар і половина – вечірній. Дитячі почали грати з 29 червня, бажаючі були й раніше, але театр свідомо відмовлявся, аби не наражати малих на небезпеку.

– Потроху починаємо працювати на невеличку кількість дітей. Перед дитячими виставами у нас завжди проводився інтерактив – дітей зустрічала господиня «Сонечка» Божа корівка, яка з ними гралася, проводила різні конкурси, вчила правильно поводитися в театрі.

Довелося переглянути всі ці ігри й залишити лише безконтактні, ті які дозволяють робити рухи чи вправи, не користуючись реквізитом і не торкаючись одне одного. Тож навіть тут ми внесли певні корективи, розповідає директор-художній керівник.

Як часто оновлюється репертуар? Запитую, розуміючи, що прем’єр через карантин зараз певно не буде, але відповідь, нехай і напів, але оптимістична:

– Ми незалежний театр і не маємо фінансування, тому для нас кожна прем’єра – це великий крок і грандіозна подія, бо в це вкладаються наші зароблені кошти.

Через карантин у нас відклалася одна дитяча прем’єра, і сподіваємося – в липні вона відбудеться. Вистава матиме назву «Канікули у великому місті», я навіть жартував з цього приводу, що ми обрали таку пророчу назву… Прем’єра не відбулася, але канікули відбулися великі.

Це чудова дитяча казочка за п’єсою Марини Смілянець. Вона дуже корисна – дітки дізнаються про пригоди на дорозі: як переходити вулицю, як реагувати на світлофор. Це тематична вистава, весела, з гумором, і її дуже гарно грають троє наших молодих акторів.

Також у липні мала відбутися вечірня прем’єра, але через карантин ми переносимо її, мабуть, на осінь. Ми ж не працювали 3 місяці, й хоча зараз вже відновили репетиції, звісно, що все одно мало і часу, й коштів.

Віталій Кіно поділився зі мною своєю найбільшою особистою печаллю: виявляється, цієї весни вони планували зробити ремонт даху і фасаду, рік збирали й відкладали на це кошти, а коли прийшла весна… виявилося, що ці гроші їм потрібні, щоб хоч якось вижити, сплатити оренду, податки і зарплату штатним працівникам…

Так, терміново треба повертати нашу розмову в оптимістичне русло. Говорю: «Будемо сподіватися, що канікули у великому місті завершаться вдало для всіх».

Кіно сміється: «Канікули на великій планеті, я б навіть сказав».

 

КОМЕДІЯ-ГРОТЕСК «НЄВИНАСІМІ ЛЮДИ» ПОСТАВЛЕНА ЗА МОТИВМИ П’ЄСИ СУЧАСНОГО ДРАМАТУРГА РОМАНА ГОРБИКА

Настав час поговорити безпосередньо про виставу, на якій я щойно побувала, і з якої знаючі люди радять починати знайомство з цим театром – комедія-гротеск «Нєвинасімі люди», за мотивами п’єси сучасного драматурга Романа Горбика. 

Точніше, за частиною його п’єси, яка називається «Центр». У театрі на Михайлівській вона називається «Нєвинасімі люди», а фільм, який у 2017 році зняв за цією ж п’єсою режисер Аркадій Непиталюк, має назву «Припутні».

Тематика вистави – досить болюча і складна. Це розповідь про долю трьох жінок: бабусі, доньки й онуки, які, здавалося б, найрідніші одна одній, але тонуть у потоці взаємних докорів, образ і обвинувачень.

У фільмі «Припутні» роль колоритної баби Зіни зіграла відома українська актриса Ніна Набока. У театрі роль «нєвинасімої» бабуськи грає дуже молода актриса…

 

Тут до розмови підключається виконавиця ролі баби Поліна Кіно і зі сміхом говорить: «Це я вже стара! Коли ми випускали цю виставу в 2014 році, мені було 19 років, а це вже мені через місяць – 26!».

 

Це був вибір режисерки Олександри Правосуд і її рішення, що молоді дівчата мають грати всі ролі. У неї були різні варіанти, навіть міняти акторок місцями, а потім вона вийшла вже на таке рішення, яке є на сьогодні.

«Ми всі тоді були приблизно одного віку, всім – близько 20-ти років, і не було важливо – це онука, баба чи мама. Адже ми протягом вистави знімаємо ці маски і починаємо гратися в різні часи», – розповіла акторка.

У виставі цікавий музичний ряд – пісні, за якими вгадується приблизний період, коли все це відбувалося, – тут тобі й «Козачка твоя», і «Дєвчонка, дєвчоночка», так що кожне покоління жінок знайде в цих мелодіях свої асоціації і згадає молодість, та те, як вони будували відносини з чоловіками.

Перебираючи подумки найбільш яскраві моменти вистави, ділюся, що, як на мене, то найщемливішою вийшла сцена з молодою бабусею-козачкою на коні, коли вона свого судженого на війну відправляла. Несподівано мене підтримує пан Віталій, говорить: «Я також обожнюю цю сцену. Аж не можу дивитися, мені завжди чомусь на тому моменті хочеться плакати».

Тож я й говорю, трагікомедія в чистому вигляді – і поплакали, й посміялися.

 

ОБРАЗ БАБУСІ Я НІ З КОГО КОНКРЕТНОГО НЕ СПИСУВАЛА, ПРОСТО СПОСТЕРІГАЛА ШВИДЕНЬКО ЗА РІЗНИМИ ЖІНКАМИ У ВІЦІ

Я знову звертаюся до «бабусі»:

– Поліно, коли в 19 років починаєш грати таку вікову роль, напевно, треба з когось її списувати? На кого ви дивилися, на свою бабусю?

– Це був прикольний процес, бо я дуже швидко випускала цю свою «бабусю». У мене саме була сесія та двотижневі гастролі в іншій країні, й дівчата почали репетирувати без мене. А потім режисерка Саша Правосуд (ми з нею одна одну дуже любимо) й каже: – Поліно, лишився тиждень, давай швиденько!

Цей образ я ні з кого конкретного не списувала, просто спостерігала швиденько за різними жінками у віці.

Я киянка, і бабуся моя міська, тому мені треба було нафантазувати і прожити ситуацію сільської жінки, відчути її зсередини. Хоча, мені здається, що тут не важливо, де вона живе – у селі чи в місті, все одно це переживання жінки. Навіть не важливо, якого вона віку…

Тим не менш, коли я сідала у маршрутку й бачила якусь бабцю, то підсідала до неї і починала спілкуватися. У магазині, коли знаходила якусь бабусю біля сметани, бігла і говорила з нею, а вона, мабуть, думала: що це дитина до мене пристала? Та що там говорити, я до всіх бабусь на вулиці чіплялася!

Віталій Кіно сміється: «Чіплялася, це щось страшне! Я завжди згадую смішний випадок: ми поїхали до батьківських місць, було якесь свято і зійшлося багато літніх жінок, і Поліна давай з кожною з них говорити, а вони не можуть натішитися: «Боже, яка дитина!». А вона збирає матеріал».

 

СУРЖИК – ЦЕ НАША РЕАЛЬНІСТЬ, ЩОСЬ СПРАВЖНЄ, ЯК МОВА ПАРИЗЬКИХ КЛОШАРІВ

 

В анонсі глядачів одразу попереджають, що у виставі «балакати» будуть «суржиком». І справді всі діалоги щедро пересипані суржиком і росіянізмами, які додають родинним суперечкам ще більшого колориту, комізму, а іноді й драматичності.

Нещодавно на українські екрани вийшов серіал «Спіймати Кайдаша», і попри те, що він мав великий успіх серед глядачів, дехто таки закинув його творцям зловживанням суржиковими словами.

Тому цікавлюся у пана Віталія, чи за шість років, скільки йде вистава, їм суржиком не докоряли?

– Знаєте, навіть навпаки! Нам говорили, що, мовляв, дивіться, як у виставі побудовано – бабуся розмовляє переважно українською мовою, дочка більше на суржику, дівчина – переважно російською, але під кінець трапляється мовна трансформація – онука починає розмовляти українською, каже «Бабуню, мамо, давайте я піду на город, пошукаю гурка».

– Тобто відбувається повернення до коріння?

– Так-так. Я, звісно, як людина освічена, ставлюся критично до самого факту існування суржика, але це – наша реальність, це пласт нашої культури, це – щось справжнє, як певний живий діалект або – як мова паризьких клошарів.

Чому серіал «Спіймати Кайдаша» так «вистрілив» і сподобався людям? Тому, що герої розмовляють так, як, на жаль чи на щастя (хай розсудить історія), люди розмовляють у житті!

Мовне питання дуже складне і не можна його вирішити примусово, оскільки є старше покоління, особливо у східній чи південній Україні, яке ніколи не заговорить українською, але вони прекрасно сприймають і українську мову, й суржик!

Мені здається, що український суржик – це золотий запас нашої культури, і він ще має себе якось гарно проявити, так, як у цьому серіалі, наприклад. Бо не важливо, як розмовляють його герої, важливо – що ми при цьому відчуваємо, що спостерігаємо і які висновки для себе робимо.

 

У МОМЕНТ, КОЛИ МИ ЗНІМАЄМО МАСКИ – БАБУСІ, ДОЧКИ, ОНУКИ – МИ ПОКАЗУЄМО САМИХ СЕБЕ

 

У виставі «Нєвинасімі люди» є абсолютно особисті історії акторів. Прямо посеред дійства час на мить зупиняється і вони-справжні відкривають нам важливу й інтимну сторіночку свого життя.

Поліна пояснила, що оскільки одна з проблем, порушених у виставі, – це наші комплекси (а вони закладаються у дитинстві), то режисерка запропонувала акторам згадати власні ситуації, коли їм було боляче, через які вони потім зажалися, закомплексувалися…

«І ми почали згадувати. Тоді вона запропонувала включити їх у виставу. Це момент, коли ми знімаємо маски – бабусі, дочки, онуки – і показуємо самих себе.

У нас по кілька таких історій, і під час вистави кожен відчуває, що зараз необхідно розповісти глядачеві. Я ніколи не знаю наперед, що саме на цій виставі буду розповідати. Коли ми сидимо на сцені, тоді прямо секунда в секунду я розумію, як мені відкрити душу і що сказати глядачеві, щоб він теж згадав щось зі свого життя.

Коли ти вголос купі глядачів щомісяця розповідаєш якісь історії, ти ніби видихаєш, тобі стає легше і люди замислюються: когось у дитинстві собака вкусила, когось на танці не пустили, когось батько один раз у житті вдарив, а це травма на все життя…», – ділиться актриса.

За період життя вистави на цій сцені її акторський склад майже не змінився, спочатку було два склади, але на сьогодні є лише дві онучки Свєти (Лідія Кузнєцова та Ірина Шумська), а на ролі бабці й доньки Людки – по одній актрисі (бабця – Поліна Кіно, донька – Ольга Білоног). Роль чоловіка виконує також один актор (Єгор Снігир). Часто змінюється лише героїня-дівчинка, бо діти швидко ростуть. Зараз цю роль грає Оля Герус, учениця дитячої студії «Мої Сонечка».

 

У ДОКАРАНТИННИЙ ЧАС НА ДЕЯКИХ ВИСТАВАХ НАЛИВАЛИ НАПОЇ, ПОВ’ЯЗАНІ З СЮЖЕТОМ

 

Заступник директора-художнього керівника театру, драматургиня Марина Смілянець (яка також виконує обов’язки завліта та піар-менеджера), не має прямого відношення до «Нєвинасімих людей», на цій виставі вона просто щирий глядач. Але у театрі на Михайлівській скоро випуститься вже 7-ма вистава за її п’єсою (4 дитячі й 3 дорослі). І на карантині у неї було дуже багато роботи, адже, аби глядачі й дорослі, й маленькі не забували про театр, треба було їх розважати.

«Ми в театрі «Сонечко» вигадали 2 конкурси: «Сонечко співає» (юні глядачі дуже добре знають пісню, яку ми разом співали перед виставами, і треба було викласти найкраще виконання цієї пісні) та конкурс «Сонечко малює», який вигадала наша головна художниця Анастасія Кононенко (діти викладали малюнки сонечка або персонажів з якихось казок).

Ці пісні й малюнки були такими теплими, що актори отримували щире задоволення, переглядаючи їх. Всім це підіймало настрій», – розповіла Смілянець.

Для дорослих глядачів робилися рейтинги від акторів, топи улюблених фільмів, вистав, книжок, поради, куди піти після карантину.

«Це і нам було весело, й глядачі не сумували», – ділиться вона.

Ми вже згадували про інтерактив перед виставами для дітей, але ж у театрі влаштовують таке й для дорослих! Принаймні, я була свідком урочистого входження героїні в гримі до приміщення театру, вимірювання їй температури, якісь смішні імпровізації, пошуки нею серпа під ногами у глядачів. Вистава для нас розпочалася ще до її офіційного початку.

– Розкрию секрет, – зізнається пані Марина. – Тут на кожній виставі є своя фішка! Не знаю, як буде зараз, але у докарантинний час у нас йшли вистави, на яких наливають смачні напої, пов’язані з сюжетом.

Наприклад, у нас є вистава за Тенессі Вільямсом «Спогади із присмаком мартіні», то там в антракті наливають «Мартіні». Можна пригостити себе і свою даму. На «Карнавалі гріхів» за Шекспіром – червоне вино. На «Кефір, зефір і кашемір» у нас частуються зефіром і навіть можна налити собі кефіру.

 «Шахрайки» завершуються весіллям – на сцену виноситься величезний коровай і кожному глядачеві дістається шматочок. Все роздається в серветочках, але завтра ми будемо без короваю вперше за 10 років…

А в антракті вистави «Маленькі комедії великого будинку» фіналісти «Голосу країни» та Х-фактора Артур Пісковський і Дарина Степанюк наживо співають у фойє. Дуже класний відпочинок виходить!

 

НАШІ АДМІНІСТРАТОРИ ВЖЕ НЕ ДИВУЮТЬСЯ, КОЛИ ВИСВІЧУЮТЬСЯ КОДИ ЛОНДОНА, ВАРШАВИ ЧИ НЬЮ-ЙОРКА

 

Вже багато років театр проводить «літній сезон» – відкривається в середині-кінці червня і працює до початку серпня. Ніби сезон між сезонами виходить.

І в цьому, певно, ще одна фішка, яка приваблює глядачів, котрі приїздять до Києва з інших міст і навіть країн. «Нас люблять, тому що ми працюємо влітку, коли більшість театрів не працюють. Наші адміністратори вже навіть не дивуються, коли на вхідних дзвінках висвічуються телефонні коди Лондона, Варшави, Москви, Нью-Йорка. – говорить Віталій Кіно. – До речі, Роман Горбик разів 8 був на виставі «Нєвинасімі люді». Він мешкає в Швеції, але коли буває в Києві, завжди дивиться, каже: «Я планую поїздку в Україну, коли у вас вистава йде». Бере маму і приходить».

Ось такий він, Театр на Михайлівській. Швидше б вже дочекатися поновлення усіх цих цікавих «фішок», щоб і насолодитися гарною акторською грою, і скуштувати той коровай з зефіром! До того ж, у театру неймовірно гарна локація – просто зелена оаза в центрі міста, куди так і манить завітати у ці спекотні дні. Поки що нас чекають там без мартіні й кефіру, але з надзвичайно смачними виставами на різний смак і вік.

 

Любов Базів, Київ

Leave a Reply