Прем’єра відбулася 27 червня 2014 року
Вистава українською мовою 
Тривалість – 1 годинa 40 хвилин
Без антракту 

У виставі використовується ненормативна лексика
Створено за п’єсою «Сімейні цінності. Центр»

Комедія-гротеск за п’єсою сучасного драматурга Романа Горбика. Можливо, не у кожного з Вас є у селі бабця, яка розмовляє з радіо та з цуциком Барсіком, але кожному та бабця добре знайома.  Або тьотя Люда з базару, яка за словом до кишені не лізе, чи подружка Свєтка, яка зв’язалась з «женатіком», чи хоча б дід, що колись бігав по селу з сокирою… Ці, інколи реально «нєвинасімі» люди, насправді – нам добре знайомі.  Адже це – наші рідні й близькі, з якими часом буває ой, як «нєвинасімо». Та  подітися від них теж не має куди – рідня… Доводиться любити, чи хоча б терпіти…

     Всіх їх Ви зустрінете у  виставі «НЄВИНАСІМІ ЛЮДІ», у якій режисер з акторами не лише порсаються у болісних спогадах дитинства, у тяжкій жіночій долі та одвічних сімейних  суперечках «кому всьо рєшать» та «хто в усьму вінават», а й веселяться на повну – жартують, співають, танцюють, іноді «матюкаються», постійно сваряться й миряться, дружньо ліплять вареники та увесь час «ліплять ліпеницю»… 

      Запрошуємо на виставу й попереджаємо: «балакати» будуть «суржиком». Але не хвилюйтесь – словник не знадобиться. Бо розмовлятимуть мовою життя. Все по-доброму…  Все наше, все рідне і часто таке «нєвинасіме»…

РОЛІ ВИКОНУЮТЬ:

Поліна КІНО    –  Бабця
Ольга БІЛОНОГ – Жінка (Людка)
Лідія КУЗНЄЦОВА або Ірина ШУМСЬКА  – Дівчина (Свєтка) 
Єгор СНІГИР – Чоловік
Софія ТЕЛЕТЬОН (учениця Студії “Мої Сонечка”)  – Дівчинка
Кирило СУЗАНСЬКИЙ або Владислав СВЕДЕНЮК  – Барсік 

ВИСТАВУ СТВОРИЛИ:

Режисер-постановник та  автор музичного рішення – Олександра ПРАВОСУД
Режисер  відео-сюжетів – Аліса ГУР`ЄВА
Оператор – Володимир ОСТАПЕНЕЦЬ
Хореографія – Світлана АРХИПОВА
Фотохудожник – Анастасія КОНОНЕНКО
Світлове рішення та відео проекція –  Єгор СНІГИР
Звукооператори – Владислав СВЕДЕНЮК, Кирило СУЗАНСЬКИЙ
Художній керівник постановки – Віталій КІНО

    П’єсу Романа Горбика “Центр”, до якої звернувся кінорежисер, мені раніше довелося побачити на питомій території — театральній сцені (“Новий український театр”). Ту виставу теж ставила дебютантка, режисерка Олександра Правосуд. І дівчина, як душу, витрясла з цієї ж п’єси ігрову стихію, гротескну соціальність, запропонувавши роль бабусі 20-річній дівчині (талановитій Поліні Кіно). 
   Пам’ятаю, на крихітній сцені та вистава саме й захопила мене зухвалою театральною полемікою з побутовою п’єсою. В основі якої колізії не вигадані, а списані автором із конспекту життя, зі свого ж юнацького досвіду. 
   Донька і онука їдуть до баби. Баба Зіна, язиката сільська феміна, тягне їх на цвинтар прибирати могили. Дівчата лаються й опираються. Але між їхніми сварками інколи пробивається щось більше — рідне, багатьом знайоме. Адже, власне кажучи, всі ми — діти галактики; всі ми — жителі одного села, на околиці якого — зарослі могили. 
    Та маленька вистава від юних талантів передбачала щемливе співчуття — до бабусі, доньки, внучки, жучки. Таке співчуття зовні прикрите концертним гротеском. Але нас не обдуриш. Ми ж відчуваємо, що саме таких жінок і треба жаліти: кровинок, бідних-непутящих, що по п’ять разів на день сваряться й миряться. 

 

Олег Вергеліс
 Дзеркало Тижня
13 жовтня 2017 року

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *