Сімейний театр Віталія Кіно

Вікторія Котенок 

Київському Центру мистецтв «Новий український театр» (НУТ), що завдяки глядачам дістав назву Театр на Михайлівській, виповнився 21 рік. Це один із перших незалежних (недержавних) театрів України. Заснований актором і режисером Віталієм Кіно спільно з командою однодумців, 1998 року він доповнився театром для дітей «Сонечко». Перші роки колектив вів здебільшого гастрольно-фестивальну діяльність та показував вистави на різних майданчиках столиці. А в 2009-му осів у центрі міста, по вул. Михайлівській, 24/Ж, і став репертуарним. Від першого дня й донині він позиціонує себе як «театр для всієї родини»: зранку – вистави для дітей (нині – 22 постановки), а ввечері – для дорослих (21). Так склалося, що до театру поступово влилася вся сім’я Віталія (дружина, донька й син), а більшість членів колективу породичалися між собою. Тобто нині театр – це дружна родина. І не тільки вистави: працюють дитяча й доросла театральні студії, сімейний театральний клуб, відбуваються два фестивалі («Чудасія» та «Нова п’єса»), організовуються свята, новорічно-різдвяні бали та дні народження, літні табори «Театр + Кіно». Атмосфера тут сімейна, домашня. Театр є учасником та переможцем багатьох міжнародних та вітчизняних фестивалів. У планах – розширити приміщення: відкрити ще одну сцену на другому поверсі будинку.

– Віталію, чому виникла ідея створити театр саме сімейного типу?

– З вистав для всієї сім’ї ми починали працювати 21 рік тому. «Європа може зачекати» за Еженом Скрібом та «Подорож на чарівний острів» за Сесіл Тейлор – то були перші вистави-копродукції нашого колективу та столичного Театру драми і комедії. Ці вистави з успіхом кілька сезонів ішли на лівобережній сцені. Жанр нашого первістка – «Подорожі на чарівний острів» – ми тоді сформулювали як «казковий сон для дітей і дорослих» (а я переконаний, що казка, як і будь-яка вистава, має бути однаково цікавою для глядачів різного віку), ось так і визначили свою долю. До речі, публіці вистава до вподоби, тому й досі прикрашає афішу театру. Звісно, йде в оновленому складі, і тільки я граю в ній уже понад 20 років.

– Хто працює в театрі від дня заснування?

– В основному художньо-керівний склад: я, Анастасія Кононенко – наш головний художник, Юлія Кіно – художник костюмів і головний адміністратор. Коли театр створювався, сталого штату не було. Як і приміщення. Ми багато їздили, гастролювали. Серед акторів, які в нас найдовше працюють, – Наталя Заруцька та Олексій Грудій – понад 16 років. Наталка грає Танюху в прем’єрі «Собачий вальс», Едіт Піаф у виставі «Життя як чудо», Мавру в «Інстинкті» та в інших. Олексія люблять глядачі за роль Івана в «Ото була весна», Хірурга в «Еротичних снах нашого міста» та за яскраві образи у виставах для малечі. Більше десяти років з нами Єгор Снігир, Аліса Гур’єва, Ольга Білоног, Поліна Кіно. Більшість нинішньої трупи – мої випускники. 2009 року в Київському коледжі театру і кіно в мене випускався сильний акторський курс, хотілося їх зберегти. Тож бажання «осісти» виникло саме завдяки їм. Так почалася нова сторінка театру на Михайлівській.

– Чи довго шукали приміщення?

– Ой, це вже історія! Насправді, недовго – два-три місяці. Було чимало варіантів, а тут зупинилися на цьому невеличкому приміщенні. Хоч будинок в історичній частині міста, але його частина була покинута: жили безхатченки, нерідко виникали пожежі. Спершу ми орендували площу на першому поверсі, своїм коштом зробили ремонт. Було тісно. Зала на 40 місць, одна гримерна, одна вбиральня, невеличке фойє. А років п’ять тому змогли «відвоювати» ще кілька сусідніх покинутих кімнат. Приміщення орендуємо за власний кошт, велика дяка власникам, які на гуманних умовах нам його здають.

– У вас є якась фінансова підтримка держави, спонсорів чи меценатів?

– Ні, ми абсолютно незалежні. Нас фінансують тільки глядачі! На балансі в міста ми не перебуваєм, тому просити про якусь фінансову допомогу було б дивно. Нас певною мірою рятує те, що ми репертуарний театр. Адже незалежних проєктів нині багато, однак вони недовготривалі. А ми маємо сталий репертуар, щомісячну афішу. Був період, коли нас «годував» театр «Сонечко». Нині ситуація змінилася. Наш основний дохід – від продажу квитків на вистави. Ми навіть граємо по понеділках, чого не робить більшість театрів. Щоб існувати, мусимо працювати. Роботи чимало, іноді всього не встигаю. Окрім театру, в якому я працюю як актор, режисер, звукорежисер і директор, я ще й викладаю. Вже понад 20 років. Працював у багатьох навчальних закладах. Останні п’ять років – в Академії керівних кадрів культури і мистецтва.

– А ще ви організували два фестивалі?

– Місія фестивалю «Чудасія», який у нас відбувався п’ять років, – підтримка талановитих дітей і їхніх «божевільних», відданих своїй справі керівників. З’їжджалися театри-студії, показували вистави. Це було чудове свято для дітей. А фестиваль «Нова п’єса» виник два роки тому, його ідея давно витала в повітрі. А озвучив її я в журі «Коронації слова». Фестиваль ми прив’язали до цього конкурсу тому, що туди надходить багато п’єс. Журі їх читає, двох-трьох переможців обирає, а про решту ніхто більше не згадує. Навіть переможці не завжди потрапляють на сцену. Фестиваль виник як спосіб комунікації між конкурсом і театрами. Запросили режисерів, які за обраними текстами провели читки. Додалися зустрічі з драматургами, різні майстер-класи. Гостями фестивалю були вже знані Наталка Ворожбит, Павло Ар’є, Олександр Володарський. За активної участі НСТДУ, пана Богдана Струтинського та пані Ольги Байбак, ми запросили на фестиваль ще й завідувачів літчастин театрів із різних міст. Спілка щовесни організовує для них семінар, от ми й поєднали його з програмою фестивалю. Торік до нас приїжджало 20 завлітів, вони знайомилися з драматургами. І вже є результати: приміром, п’єси Юрія Васюка поставили в Коломиї, Ужгороді, а твір Марини Смілянець – у Запоріжжі.

Бюджет фестивалю – це виключно наше фінансування. Тільки завлітами опікується НСТДУ, і вони приходять до нас як гості. Від фестивалю ми не маємо ніякого фінансового зиску, проте є інші сенси: ми об’єднуємо навколо себе людей, створюємо свій театральний простір. Не товчемося самі у своєму театрику, а комунікуємо з українським театральним колом. Для театру це дуже важливо. І варте тих коштів і зусиль, які докладаємо.

– У вас досить збалансований репертуар: класичні і сучасні п’єси, українська і зарубіжна література…

– Перша на стаціонарній сцені – «Безталання» за п’єсою Карпенка-Карого. Через кілька років її зняли й поновили з новою назвою «Ото була весна…» і з новим складом. Ця п’єса гріє мені душу, а вистава популярна в публіки. Збирає повну залу вистава «Беззахисні створіння» за оповіданнями Чехова, яку граємо вже десять років. За кількома творами Ольги Кобилянської йде «Інстинкт». У постановці «Три анекдоти на одну тему» ми пропонуємо трьох класиків одразу – Панаса Мирного, Стефана Цвейга й Антона Чехова. Для малечі – «Івасик-Телесик» Кропивницького – одна з перших українських п’єс для дітей.

У репертуарі колись була чудова вистава «Шекспіріада». Це дипломна робота, яку ми перенесли на сцену театру. Нещодавно ми її переробили, змінили трохи акценти, скоротили текст і кількох персонажів. Нині це «Карнавал гріхів» – своєрідне дослідження людських вад. Театрознавець і друг нашого театру Ганна Веселовська назвала її «коротким посібником за трагедіями Шекспіра» і радила обов’язково грати для студентів вишів, які не надто люблять читати, та ще й п’єси, а тут за вечір ознайомляться з кількома трагедіями великого англійця. Вже кілька сезонів на цю виставу приводять своїх учнів викладачі зарубіжної літератури. І я перед переглядом навіть читаю невеличку лекцію про Шекспіра. Просвітницьку функцію театру ніхто не відміняв!

Однак сучасної драматургії у нас більше, це п’єси Романа Горбика, Наталі Уварової, Марини Смілянець, Віктора Рибачука, Ольги Звєрліної, Біляни Срблянович, Ніколая Халєзіна, Юрія Васюка. Твори Тані Малярчук і Тетяни Макарової вперше з’явилися на кону саме в нашому театрі. За твором Горбика йде вистава «Нєвинасімі люди», в якій три молоді акторки грають бабусю, дочку і внуку. (За мотивами згаданої п’єси Аркадій Непиталюк зняв фільм «Припутні».) Цей твір ми почули на фестивалі «Тиждень актуальної п’єси», а поставила його в нас молода режисерка Олександра Правосуд. Окрім неї, в НУТі дебютували також Ілля Рибалко, Марія Грунічева, Поліна Кіно та інші.

У нас шість постановок за п’єсами Марини Смілянець: чотири дитячі і дві для дорослих. Марина – моя учениця, навчалася на акторському курсі в коледжі. Потім здобула освіту кінодраматурга. Вистава «Кефір, зефір і кашемір» за її п’єсою – одна з найпопулярніших. Визнав глядач і виставу «Методи виховання малих засранців» за її драмою «Собача будка», в якій я, до речі, граю Старого пса Кубіка.

– У скількох виставах театру ви граєте?

– У багатьох виставах театру «Сонечко» й у двох вечірніх. Обожнюю грати для дітей. Кого я тільки не граю: це й Носоріг, і Старий вогнегасник, і Дід Мороз… Щодо вистав для дорослих, то мене «змусили» грати в комедії-притчі «Упс!.. Я прийшов» за п’єсою Ніколая Халєзіна. Там грав Віктор Цекало. Виставу я спеціально на нього поставив. Вітя – у головній ролі. І зі сцени майже не сходив. Театрознавець Віталій Жежера якось сказав, що після цієї вистави наш театр наче «подорослішав». Та через постійні зйомки Цекало був змушений піти з театру. Ми почали шукати актора, і в якийсь момент колектив наполіг, щоб саме я увійшов у цю виставу. На перших показах я пародіював попереднього виконавця, та згодом адаптував роль до себе, і це вже мій власний, зрілий, «виплаканий» образ. Готуватися до вистави починаю за дві-три доби. Як зовні (голюся, йду до перукаря, худну на два кіло), так і внутрішньо. Майже перед кожним показом бачу уві сні батьків, яких давно немає на цьому світі…

повний текст читайте в паперовій версії журналу

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *