Марина СМІЛЯНЕЦЬ: «Головне це любов і за неї треба боротися»

З минулого театрального сезону вистави за її творами стали з’являтися в афішах київських театрів. А нещодавно репертуар Центру мистецтв «Новий український театр» поповнила іронічна комедія «Кефір, зефір і кашемір» за п’єсою «Б’ютіфул лайф». Сьогодні Марина гість «СП».

— Як Ви стали драматургом?

— Я навчалася на акторському факультеті Київського коледжу театру і кіно. Планувала стати актрисою. Але вже тоді зрозуміла, настільки цікаво писати щось своє. Одного разу в коледжі нам дали завдання поставити інсценування за твором сучасного драматурга. Я не знайшла нічого, щоб мене зацікавило. Тому вирішила сама написати інсценування. Робота сподобалася моїм однокурсникам і вони порадили далі пробувати свої сили в літературі. Підтримав мене у цьому починанні і викладач Віталій Кіно.

— Напевне перемога у конкурсі «Коронація слова» стала для Вас несподіванкою?

— Я написала казку «Країна серйозних», що нагадувала про дитинство, і хотіла її поставити з однокурсниками. Паралельно надіслала твір на конкурс «Коронація слова». Була приємно здивована, коли отримала нагороду.

Події відбуваються у країні, де заборонено мріяти, грати, сміятися, розповідати казки. Казкар знайомиться з дівчинкою і розповідає, що таке справжнє дитинство, звільняє її від страху і сумнівів. Разом нові друзі звільняють всю країну.

У своїй п’єсі я хотіла показати, що головне це не боятися мріяти, не боятися роботи сміливі вчинки, завжди залишатися самим собою, а не бути сліпим виконавцем волі соціуму. У кожної людини повинен бути свій стержень, адже кожна особистість унікальна і неповторна по своєму.

Ця п’єса сподобалася Віталію Кіно і він вирішив її поставити в Новому українському театрі. У режисерському трактування Країна Серйозних дуже нагадує колишній Радянський Союз з усілякими обмеженнями для самоутвердження особистості. Образ Агента 08 зовні надто подібний на піонера-ленінця 70-х років минулого століття. Натомість, коли дивишся на яскраве синьо-золотисте вбрання Казкаря, то мимоволі згадуєш національний прапор України. Також творці вистави нагадують і про залежність молодого покоління від телевізорів і комп’ютерів. Про актуальність цієї проблеми глядач згадує, коли з екрану телевізора до нього звертається Головний агент. Режисер розуміє всі мої твори і знаходить там більш глибокі теми, ніж здавалося б на перший погляд. Я не була на репетиціях, а вперше побачила виставу на прем’єрі. Вдячна й Іллі Рибалку, який написав мелодії для вистави, а створити казкову атмосферу допомогли костюми, виготовлені Юлією Кіно.

— А у створенні вистави «Абетка гарних манер» Ви вже брали безпосередню участь?

— «Абетка гарних манер» цей мій власний проект, як я попрохала допомогти втілити у життя одній з провідних актрис Нового українського театру Поліні Кіно. У неї є відчуття сцени і режисерські здібності. Це був режисерський дебют Поліни, який, на мою думку вдався.

Вважаю, що вистава має велике виховне значення. Але ми прагнули насамперед створити веселий дитячий спектакль, аби діткам було цікаво у театрі.

Для цього збільшили кількість ігор, залучаємо дітей до подій, що відбуваються на сцені. Дія вистави відбувається у формі невимушеного діалогу між котом Мурчиком та не зовсім вихованими дітьми Олею і Толею. Саме з цих розмов дітки дізнаються, як потрібно себе поводити в тих чи інших ситуаціях. Одяг персонажів та оформлення сцени вказують на те, що події відбуваються саме в Україні.

— Як виникла Ваша друга спільна робота з режисер Поліною Кіно вистава «Кефір, зефір і кашемір»?

— Поліна була першою, кому я надіслала прочитати мою нову п’єсу «Б’ютіфул лайф». Вона відразу обрала її для постановки своєї дипломної вистави, як випускниці Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Поліна закінчує магістратуру за спеціальністю режисер драматичного театру (майстерня народного артиста України Олексія Кужельного).

Це історія життя двох людей, які кохали одне одного, але не мали можливості бути разом. На схилі літ вони розуміють, що наче й прожили життя правильно, але щасливими так і не були. І ось доля дарує їм останню зустріч.

Хотілося, щоб глядачі зрозуміли, аби їхнє життя не пройшло так, як у героїв вистави, треба робити все для того, аби бути поруч з коханими людьми, як можна довше, частіше, і попри всі обставини. Не потрібно втрачати час на страхи і думки про те, що подумають інші. Головне це любов і за неї треба боротися. І насамперед потрібно прислухатися саме до голосу свого серця.

Крім режисера вдячна акторам Юліані Євстафієвій (Віра Макарівна) та Владиславу Сведенюку (Валентин Михайлович). Це молоді, але дуже талановиті актори, випускники Віталія Кіно. Відчувається, що їм болить те, що вони грають. У створенні вистави також взяли участь Віталій Кіно (художній керівник постановки), Юлія Кіно (художник по костюмах), Ілля Рибалко (музичний керівник вистави), Єгор Снігир (світлове рішення). Виставу створював злагоджений колектив. Думаю, що під час перегляду спектаклю глядач відчуває закладену нами потужну енергетику.

Я дуже вдячна цьому колективу за цікавість до моєї творчості, чітке розуміння того що я пишу і завжди вдалу реалізацію написаного.

— Крім Нового українського театру Ваші вистави йдуть і в інших театрах?

— У PostPlay Театрі режисер Євгенія Відіщева поставила виставу «16+». Це історія про підлітків, які закінчують школу і потрапили у складну й небезпечну пригоду. І саме у цих екстремальних умовах розкриваються їхні характери. Це вистава про те, як юнаки та дівчата переживають перше кохання. Взагалі, тема любові є центральною у моїй творчості і об’єднує всі мої п’єси.

— А як щодо творчих планів?

— У Новому українському театрі завершується робота над моєю виставою для дітей «Мій домашній дикий Лис», в якій я підіймаю тему екології, та іронічною комедією для дорослих «Люди Форбс».

Маю пропозиції і від інших театрів. Досить часто замовляють створити інсценування відомих творів. Але створювати інсценівки мені це не цікаво. Прагну роботи своє, авторське. Пишу про те, що мене хвилює. Через конфлікт з собою в уяві з’являються персонажі, потім перші діалоги, які обростають іншим драматичним матеріалом.

фото Анастасії Штомпель