Центр Мистецтв "Новий Український Театр"

Центр мистецтв "Новий Український Театр"

театр для всії родини

від 26 грудня 2014 року      

   Від того, який глядач прийде на прем’єру нерідко залежить, як складеться доля майбутньої вистави. У цьому відношенні Центру мистецтв „Новий український театр” поталанило, адже за роки його існування сформувалося постійне коло глядачів, які по суті є співтворцями спектаклів. Це ще раз засвідчили перші покази комедії-притчі – „Упс!.. Я прийшов!”, що була створена за мотивами пєси білоруського драматурга Миколи Халєзіна.

         А почалося все ще півтора роки тому. Відомий актор театру та кіно Віктор Цекало тоді вперше відвідав Новий український театр і був вражений неповторною атмосферою, що тут панувала, та професійною грою молодих акторів. Того ж вечора він висловив художньому керівникові театру Віталію Кіно своє бажання грати у цьому талановитому творчому колективі. До речі, ще у 1996 році молодий режисер В. Кіно у Київському театрі драми та комедії поставив казку „Чарівна кісточка”, в якій молодий актор В.Цекало зіграв головну роль.

         Про що ж нова робота театру? Всім відоме народне прислів’я – „Життя прожити не поле перейти”. А під полем, звісно, можна розуміти будь що: подолання кризи, відкриття власного магазину, вступ до вузу, зраду своїй другій половинці, втрату бізнесу, одруження, що трапляється вже в п’яте у житті… Коли ж дитина з’являється на світ, то вона завжди кричить. Що цей крик може означати? Напевне радісний гордий вигук – „Дивіться! Я прийшов!”. Але при цьому новий чоловічок навіть не може здогадуватися, що ж чекає його на життєвому шляху. Та вже навіть будучи дорослим далеко не кожен задає собі такі важливі питання: „А навіщо я прийшов? Чому? Заради чого? За якою такою потребою?”. Отож багато хто проживає комедію власного життя так і залишаючись в стані  «святої сліпоти».

         „Для мене нова вистава це притча людського життя. Я наче створював спектакль про самого себе, адже у головному героєві побачив дуже багато близького мені. Персонажі п’єси розмірковують чому вони прийшли на цей світ, яке їх призначення, що вони мають тут робити. А людина повинна пройти за своє життя все і посадити своє дерево, хай не в прямому, але в алегоричному значенні. Робота над новою постановкою тривала майже рік. Мною було вивчено три різних варіанти п’єси, з яких був створено один. До авторського тексту не вносилося ніяких змін, проте ми додали деякі ігрові моменти”, – розповів режисер-постановник Віталій Кіно.

         Події вистави розпочинаються ще до народження головного героя – Гвідо (Віктор Цекало), коли він знаходиться в лоні матері, а закінчуються після його смерті. Тут ви не побачите хронологічного розвитку подій. А дія нагадує різнокольорову мозаїку. Адже, хоча наше життя переважно чорно-біле, але яскраві враження та переживання вносять у нього різні барви веселки. Головний герой постає то сином, то чоловіком, то другом, то батьком. Це, звичайно, не ідеальна людина, а життєвий персонаж з багатьма недоліками та чеснотами. І Вікторові вдається природно вживатися у свій образ і тоді коли це п’ятнадцятилітній підліток, і зріла людина, якій вже за п’ятдесят.

         „Останні десять років я мало грав у театрі, а в основному знімався в кіно. Дуже вдячний молодим акторам Нового українського театру, які мене багато чому навчили. Сама п’єса напевно торкнеться душі і серця багатьох глядачів, оскільки кожен зможе знайти в ній щось своє”, – зізнався артист.

         Серед інших акторів найбільше запам’ятався Єгор Снігир, який виконує роль друга Гвідо – Франка. Це саме той друг, який буде з тобою у найскладнішу хвилину, і той, хто можливо один зможе сказати всю правду. Достовірні образи були створені Наталією Заруцькою (дружина Домінік) та Поліною Кіно (дочка Марія). Інші ролі у різних складах грають різні актори. Так, якщо образ матері головного героя у виконанні Ірини Сивацької вийшов більш романтичним, то в трактуванні Марії Тютюнник – більш життєвим. Якщо Ілля Рибалко намагався повніше передати внутрішній світ батька Гвідо, то Олексій Власенко прагнув, аби цей персонаж був подібний на людину літнього віку.  А для Кирила Сузанського роль Янгола по суті стала першою серйозною роботою у театрі

         Музичне рішення вистави допомагає розкрити різні теми, що супроводжують людину по житті – тему творчості, тему кохання, особистого життя, тему життєвих парадоксів, життєвих страхів та швидкоплинності всього того, що відбувається з нами. Під кінець вистави Гвідо розуміє, що  «життя надто коротке, щоб сприймати його серйозно”… Звичайно, не варто повністю погоджуватися з героєм, проте є над чим замислитися.

Едуард ОВЧАРЕНКО